У 70-х роках XIX століття на північному березі потоку Елізи імперський радник барон фон Фьюсон побудував собі чудову віллу, точніше палац. Цей неоренесансний палац являв собою семиосьову двоповерхову будівлю з підвалом і мансардою з плоским дахом.
Його фасад вирізнявся центральним триосьовим ризалітом (виступом), в серединній осі якого знаходився головний вхід. До нього вели десятиступінчасті сходи, але не беспосередньо, а через терасу, що дорівнювала ширині ризаліту і була оточена балюстрадою з балясин зі штучного каменю.
Над парадним входом на другому поверсі знаходився балкон, огороджений декоративною сталевою решіткою. Виступаючий корпус (ризаліт) був увінчаний колонадою з балясин, таких же, як і на терасі. На головній осі на даху знаходилась щогла.
Кути палацу були зрізані під кутом сорок п'ять градусів. У кожному куті була одна віконна вісь. Фасад палацу повернений до заходу сонця. За палацом, з північного боку, окремо стояла будівля, яка, ймовірно, слугувала флігелем. Територія у цьому місці, ймовірно, була покрита лише газоном. Вся декоративна частина палацового саду простяглася на західній стороні будівлі між її фасадом і межею резиденції. Ця межа спочатку була обмежена дорогою на Карліково, а пізніше організовано тут вулицю Шкільну ( Schulstrasse). Коли вулицю розмітили, резиденція отримала номер. Він був позначений цифрою тридцять сім (Schulstrasse 37).
Ким був імперський радник Фьюсон, сьогодні важко щось сказати. Навіть його ім'я невідоме. Із збережених про нього відомостей можна припустити, що він, ймовірно, походив з так званих балтійських німців і був пов'язаний з економікою Російської імперії. У деяких публікаціях його вважають російським бароном.
Без сумніву це була заможна людина. Він був одним з перших серед тих, хто побудував свою резиденцію в Сопоті.
Його сусідами були Йоганнес Іха з південної частини та готель Вікторія з півночної сторони. Про його родину нічого невідомо, якщо така взагалі була. Збережена Сопотська адресна книга за 1898 рік показує, що на той час у резиденції були постійно зареєстровані лише барон і покоївка пані Штамндт, яка, ймовірно, жила в прибудові. Це не означає, що в палаці не працювало більше слуг, ані що інші можливі члени родини, які були постійно зареєстровані в інших місцях і періодично зупинялися в Сопоті, не жили там.
Барон на той час уже жив за рахунок накопиченого багатства. Барон, безсумнівно, був літньою людиною, і, можливо, через труднощі з утриманням палацу через два роки вирішив його продати.
А може це зробили його спадкоємці. В 1900 році палац продають.
11 серпня 1900 року ділянку та палац було придбано за сто тисяч марок владою гміни Сопота для використання в якості місця розміщення Міської Управи. 4 листопада 1900 року до палацу почало переїжджати міське управління. Палац став сопотською ратушею. 8 жовтня 1901 року влада Сопота отримала згоду на початок процесу перетворення Сопотської ґміни на місто. Підставою для цього став указ Вільгельма II про «надання сільській громаді Сопот в районі Вейхерово в Західній Пруссії прав міста».
Влада завершила цей процес наприкінці березня 1902 року. 25 березня 1902 року в колишньому палаці Фьюсона відбулося останнє урочисте засідання ради громади Сопота. 1 квітня 1902 р. ландрат Вейхерово граф А. Кейзенлінг у присутності сверх-президента провінції Західна Пруссія Густава фон Госслера та опори прусського націоналізму командувача XVII армійського корпусу генерала Августа фон Махсена та численних гостей урочисто ввели на посаду першого бурмістра Сопота.
Цією особою був доктор Фолькмар фон Вюрмт, обраний на цю посаду 10 лютого 1902 року. Раніше він був останнім сільським головою Сопота, тобто головою сопотської громади.
Окрім назви «ратуша» сопотську управу іноді називали магістратом. На жаль, не збереглося жодного плану для відтворення всього інтер’єру оригінальної сопотської ратуші. Після затвердження сопотського герба імператором Вільгельмом ІІ 17 лютого 1904 року зображення герба було вивішено на головній осі ратуші біля основи дахової колонади як символ резиденції міської влади.
Почало змінюватися й оточення ратуші. Навколо повставали нові будівлі, і ратуша розчинялася в новій забудові. З південної сторони вона межувала із розбудовуваною резиденцією родини фон Гербстів, а з північної сторони — з ділянкою костелу, на якій у 1902 році було збудовано новий католицький костел. З заходу на протилежній стороні вулиці почали будувати житлові будинки. Змінено також нумерацію вулиць, і в такій спосіб і ратуші. Вона отримала номери 23-27, пізніше змінені на 25/27.
Перший мер Сопота створив засади для функціонування міської адміністрації. Він був ініціатором створення Муніципальної ощадної каси - Spurkasse der Stadt Zoppot, яка розпочала свою діяльність 1 квітня 1904 року і на багато років стала співкористувачем ратуші.
Така каса належала муніципалітету Сопота. Він обслуговував ощадні рахунки Берлінського та Східно-Поморського банків, Ґданського банку та Рейхсбанку. Він надавав позики на підставі іпотеки, векселів і боргових зобов’язань. У 1905 році мер фон Вюрмт тяжко захворів і 29 серпня оголосив про свою відставку з посади мера. Після цієї заяви було оголошено конкурс на нового міського голову. На цей конкурс надійшло 100 заявок. Рішенням конкурсної комісії на наступні 12 років обрано чинного заступника мера Іновроцлава Йоханеса Коллата. 21 вересня мер Вюрмт офіційно подав у відставку і поїхав на лікування до Вісбадена, де й помер 21 листопада 1905 року.
7 грудня 1905 року новий кандидат, Генрік Коллат, зайняв посаду мера. Новим мером був молодий чоловік, повний ентузіазму, і хоча він народився в Познані, він був знайомий з Сопотом, оскільки його мати була родом із Сопота, а сам він мав досвід депутата міської ради.
Доктор Коллат зробив великий внесок у розвиток міста та його наукової інфраструктури. Він був великим прихильником розвитку міста та курорту. В справі ратуші він розпочав підготовку до її розбудови. Ці роботи, як і інші реалізовані ним заходи на терені міста перервала його несподівана смерть. Він помер 10 травня 1908 року, проживши заледве 37 роки. В тій ситуації з 1 червня 1908 року до 1 вересня 1908 року функції управляючого комісара було передано барону вон Гагерену з Мальборку.
У вересні обрано нового мера. Цю роль довірено Максу Волдману. Офіційно свою посаду він зайняв 29 вересня 1908 року. Він почав розвивати адміністрацію, а також розбудовувати ратушу. Роботи з розширення ратуші він доручив головному будівельнику міста Паулю Пахмюллеру. Пахмюллер розробив проект нової ратуші, яку запропонуував побудувати на місті старої, яку вирішили знести. Таким чином, доля колишнього палацу барона Фьюсона була вирішена.
Нову ратушу відкрили 16 січня 1911 року. Діяльність у новій ратуші розпочалася з урочистої сесії за участю представників державної влади, влади провінції та повіту, як символу «безперервності влади». На вежі з годинником повісили герб Сопота, перенесений із знесеної ратуші. Третього лютого депутати дозволили прийняти подарунок для нової ратуші — стару гданську шафу, подаровану жителем Сопота купцем Ф. Бассером.
На той час нова ратуша ще не була повністю такою, яку ми бачимо сьогодні. ЇЇ зовнішня частина була меншою. Тоді був побудований основний корпус, тоді як із крил була побудована лише частина північного крила – перші чотири віконні осі. На обох поверхах було по три кімнати з коридором і приймальня. З південного боку, за корпусом із залою засідань, було видно лише дві віконні осі, які, однак, були елементом основного корпусу. Там на кожному поверсі знаходились по 2 кімнати з коридором до них. Залишилась колишня будівля флігеля Фьюсона. Він і досі був у власності міста, але використовувався лише як житловий будинок. У ньому жили орендарі, які не завжди були пов'язані з роботою при ратуші.
Нова ратуша мала високі підвали, горище та півсотні кімнат, призначених для роботи. Поділ цих кімнат за тодішньою нумерацією був наступним:
1. комісар поліції
2. i 3. кримінальний відділ
4. відділ реєстрації
5. відділ господарства
6. пост поліції
7. начальник посту
8. кастелян
9. бюро знахідок
10. касове приміщення
13. передпокій
14. склад асистента Неймана
15. місцевий депутат Твістель
16. бюро пані Гютцлаффа
17-22. податковий відділ
23. обліковий відділ
24. відділ реєстрації громадянського стану
25. кур’єрський відділ
26. кабінет бурмістра
27. головний секретар
28. бібіліотека та канцелярія
29. великий сесійний зал
30 передпокій
31. гардероб
32. міський сесійний зал
33. відділ житла
34. директор у справах курорту
35. адміністративний інспектор
36. умивальна кімната
37-38. міське будівельне управління
39. головний будівельний інспектор
40. депутат Пастор
41. відділ вимірів
42. землемір Мюллер
44. головна реєстрація
44. канцелярія
45. фермерський відділ
46. кімната для допитів
47. депутат доктор Лауе
48. секретар поліції
49. передпокій
50. умивальна кімната.
Депутат Твістель відповідав за касу та фінанси, депутат Пастор займався водопроводом та санітарною каналізацією.
Окрім вищезгаданих відділів, у ратуші розташовувалися також депутатські комісії та їхні бюро. Ці кабінети, які використовувалися для засідань комісій та зберігання матеріалів, належали до відповідних відділів і не мали окремих кімнат.
Наявність у ратуші поліцейського посту та поліцейського начальства зумовлювалося тим, що поліція на той час підпорядковувалася міському голові. В її обов’язки, окрім забезпечення громадського порядку та безпеки, входили також питання реєстрації місцяпроживання та спостереження за польським національним рухом у Сопоті.
1 листопада 1917 року було затверджено план перебудови ратуші, а точніше часткової зміни інтер’єру першого поверху з метою пристосування його до потреб розширеної міської каси. Ця адаптація в основному полягала на спорудженні скарбниці в годинниковій вежі та збільшенні касового приміщення, призначеного для обслуговування клієнтів.
Це приміщення було розташоване під великою залою засідань, а кімнати північного крила були перебудовані з метою виділення додаткових приміщень під кабінети Міського казначейства. Цей проект реконструкції не був розроблений Паулем Пахмюллером.
У 1918 році, після втечі кайзера Вільгельма II з Німеччини, було прийнято рішення прибрати його портрети з усіх залів ратуші.
У листопаді 1918 року мер Волдман захворів і був у відпустці за хворобою до своєї смерті 26 лютого 1919 року.
Після його смерті з 1 березня 1919 р. доктор Еріх Лауе обіймав посаду комісара. На цій посаді він перебував до кінця 1919 року, а потім був призначений наступним мером Сопота. У 1923 році кількість жителів Сопота перевищила 25 тис. осіб. Раніше, з 15 листопада 1920 року, місто вже діяло як район.
Ці факти також сприяли тому, що 23 травня 1923 року під час урочистого святкування 100-річчя курорту Сопот чинному бурмістру доктору Еріху Лауе було присвоєно звання сверх-бурмістра. Це звання перейшло до наступних керуючих ратушею «шефів».
У 1923 році у зв'язку зі збільшенням рівня значення сопотської адміністрації було віддано в експлуатацію розбудовану ратушу. Розробку розширення будови також виконав Пауль Пахмюллер. Так він став проектувальником ратуші, яку ми знаємо сьогодні. Запланована Пахмюллером ратуша є чудовою прикладом такого типу будівель.
Його функціональність і запевнений комфорт праці дивують і сьогодні. Після введення в експлуатацію північне та південне крила на кожному поверсі були розділені скляними дверима. Це дозволяло, наприклад, під час урочистих засідань ради чи інших урочистостей ізолювати чиновницьку частину ратуші, яка тоді могла працювати без збоїв, від представницької. Клієнти, які приходили в такий час в своїх справах до ратуші, входили до неї через північний вхід.
Представницька частина, що займала другий поверх основного корпусу (з третього поверху був лише вхід на балкон зали засідань), розділялась на дві частини – для запрошених гостей і частину, яка була призначена для міського голови. Гості входили в зал парадними сходами, де вони могли залишити свій верхній одяг в гардеробі та пройти до зали засідань. Північно-західну частину поверху займав кабінет сверх-бурмістра. Він складався з кабінетної частини та зони відпочинку, затишного арочного поглиблення. Зі свого кабінету мер міг пройти в призначену для нього господарчу частину, а потім у невелику вітальню, призначену для камеральних зустрічей. Іншим вихідом через кімнату свого секретаря, приміщення нарад ради, та біля гардеробу увійти окремим входом до сесійного залу. Не був змушений в такому випадку проходити через хол.
Камерна вітальня, кімната засідань ради, секретаріат, гардеробна, кімната секретаря та велика кімната засідань також мали прямі входи з холу.
Коли ратушу розбудували у східному крилі на першому поверсі та в підвалі, поєднуючі приміщення над собою, збудували другу скарбницю для користування міською владою. Її конструкцію укріпили залізобетоном. Зі сторони вул. Собєського, в схилах зроблено сходи та пішохідні доріжки від них до площі позаду ратуші.
Перед ратушею укладено прямокутний сквер та оточуючий його під’їзд .
Ким був архітектор настільки функціональної ратуші? Пауль Пахмюллер народився 8 вересня 1875 року в Слупську. Його родина походила з Берліна. Закінчив архітектурний факультет Берлінської академії будівництва. 23 квітня 1901 року замість будівельника Шульца, який пішов у відставку, він був прийнятий на посаду головного архітектора Сопота. Він приїхав до Сопоту з Шарлоттенберга, де почав працювати після навчання.
Його першими великими проектами, серед багатьох менших проектів, завершених у Сопоті, були Łazienki Północne та Бальнеологічний інститут, які він спроектував разом з Х. Дангілем. Серед інших його будівництв — будівля пожежної частини та будівля Гімназії при вул. Ал. Неподлеглості, нинішній загальноосвітній Ліцей № 2, а також нинішня частина Ґданського університету по вулиці Армії Крайової. Разом з Августом Вагнером і Адольфом Білефельдтом він побудував Курортний дім. Проте, мабуть, найкращим виконаним проектом була Сопотська ратуша. У 1917 році він переїхав до спроектованого ним власного будинку по вул. Авраама 30. Помер у Сопоті 10 грудня 1942 року.
28 вересня 1923 року мерія випустила власні банкноти номіналом 100 мільйонів марок, 500 мільйонів марок і 20 мільйонів марок.
На початку вересня 1925 року народилася ідея побудувати поліцейську слідчу канцелярію поряд із ратушею на його задворках. Її мали звести за колишнім флігелем, як його частину. За своєю формою будівля мала бути майже в п'ять разів більшою за нього. Його північний кут мав доходити майже до краю сходів на схилі. Ця концепція провалилася, і будівля міліції не була побудована.
Іншою концепцією того ж періоду була пропозиція пристосування підвалів ратуші для вищезгаданих цілей і перенесення туди поліції та будівництва слідчого ізолятору. Останню ідею втілили в життя, тому арешт розмістився в ратуші. Причиною цього могло бути бажання звільнити кімнати на верхніх поверхах для адміністративних потреб. Невдовзі поліція була реорганізована, і після того, як націоналісти прийшли до влади, вона більше не підпорядковувалася меру та знаходилась в інших місцях у Сопоті.
На початку 1930-х років мешканці Сопота та Вільного міста Ґданська були обурені випадком фінансових зловживань, пов’язаних із будівництвом нового готелю «Казино» – сьогоднішнього «Гранд Готелю». Виявилося, що основні сліди скандалу ведуть до мера Лауе.
Через таку ситуацію 8 березня 1930 року відбулися вибори нового сверх-бурмістра. Це був доктор Герман Леверенц з Нінгагена поблизу Ростока. 1 квітня 1930 року мер Лауе пішов у відставку зі своєї посади. Розслідування зловживань затягнулося до 1933 року.
27 липня того самого року доктор Ерік Лауе був арештований. У в'язниці він покінчив життя самогубством, чим зупинив подальший хід справи про зловживання повноваженнями.
Сверх-бурмістр Леверенц офіційно перебував на посаді до 1936 року. Згідно з деякими джерелами виконував цю функцію тільки до 1933 року, тобто до часу приходу до влади фашистів у Німеччині, які достатньо швидко почали опановувати Вільне місто Ґданськ, а в тим також і Сопот. Початково працювали під прикриттям, тому найбільш вірогідно ще толерували Леверенца, а коли зміцнилися у владі, то позбулися його.
На початку 1936 року усунули його з посади. На його місце голова Сенату Вільного міста Ґданська Грейсер ввів на посаду сверх-бурмістра Сопота Еріка Темпа.
Таким чином, доктор Герман Леверенц був останнім демократично обраним мером. Призначений Ерік Темп був лише комісаром. Він також був останнім сверх-бурмістром Сопота. Офіційно вступив на посаду 2 травня 1936 року. З 1931 року був активним членом НСДАП. Коли Темп прийшов до влади, в Сопоті почалося повне правління німецьких націонал-соціалістів.
Було змінено назву вулиці, на якій розташована ратуша. Вона вже не називалася Шульцтрассе. Вона отримала нового покровителя — фельдмаршала Макензена, згадану раніше «опору німецького націоналізму».
Фельдмаршал на той час ще був серед живих, і хоча після Першої світової війни він більше не міг відвідувати Вільне місто Ґданськ, включно з Сопотом, з політичних причин, він, безперечно, цінував цей жест своїх політичних наступників. Так в березні 1927 року він надіслав листа до сопотської ратуші, в якому писав, що Сопот є для нього особливим місцем, яке захоплювало його роками.
Йому також випала «честь» бачити падіння своїх ідей та ідей своїх політичних наступників, а також видалення свого імені з назви вулиці та плану міста. Він помер 8 листопада 1945 року, проживши 96 років. Тож новою адресою ратуші стала - Макензеналле 25/27.
У 1936 році до ратуші з’явився новий додатковий користувач – контора НСДАП Сопотсько-Оливського округу. На початку 1937 року влада ратуші вирішила прокласти новий пішохідний маршрут від сходів на схилі до вулиці Макензеналле. Для цього 16 лютого вони уклали угоду з Матильдою Герберт, власницею сусідніх резиденцій. Вони змусили її укласти невигідний контракт. Їй довелося відмовитися від частини своєї резиденції, розширити частину ділянки , яка була занадто високою в частині південно-східного кута ратуші та її резиденції та побудувати на цьому місці підпірну стіну.
У 1938 році розпочалися переговори з парафією Св. Марії Морської Зірки про виділення половини парафіяльного подвір’я для запланованих там насаджень. Це подвір’я займало половину ділянки між будинком настоятеля та вулицею. Коли костел будували в 1902 році, він вважався тимчасовим і після його зведення мав бути перебудований в парафіяльний будинок.
Новий костел істотних розмірів мав повстати на ділянці цього подвір’я. З огляду на те, що після І Світової війни інфляція спричинила обезцінення зібраних коштів до будівництва нового костелу не дійшло. На ділянці зменшеної на 189 метрів, викупленою містом для будівництва пішохідної доріжки, було організовано вищезгадане парафіальне подвір’я.
В тих переговорах сторону костела представляв священник Шульц, а стороною міста був архітектор Коссайк. Ці переговори були насичені пропозиціями, поданими містом, але вони не були забезпечені жодними гарантіями.
В тій ситуації перемовини закінчилися поразкою. Насадження не повстали, а від півночі ратуша далі сусідовала з костелем та парафіальним подвір’ям.
Після нападу Німеччини на Польщу та анексії вільного міста Ґданськ до Рейху муніципальна влада Сопота почала функціонувати в новій політичній та правовій реальності.
Для ознайомлення чиновників із тонкощами законодавства Німецького Рейху була підготовлена спеціальна 18-сторінкова інформаційна брошура з детальним переліком змін до нового законодавства.
Нова гітлеровська влада високо оцінила «заслуги» Еріка Темпа, особливо його поляконенависть та антисемітизм, а також його роль у «очищенні» міста від польського та єврейського населення.
Після включення Сопоту до Рейху Ерік Темп отримав почесний знак НСДАП, а з 14 вересня 1939 року був додатково призначений уповноваженим голови цивільної адміністрації в новоствореній провінції Ґданськ-Західна Пруссія по місту Ґдині, і того ж дня він був призначений головою управління під назвою Сопотсько-Ґдинський старостат. Усі ці функції, а також посаду комісарійного сверх-бурмістра Сопота він обіймав до половини 1941 року. Потім безслідно зник із Сопоту за невідомих обставин.
В червні 1941 року проект міського бюджету за нього вже підписав лише його заступник — бурмістр Герхард Косс.
Останнім відомим слідом Еріка Темпа є інформація, що міститься в Danziger Einhonnerbuch за 1942 рік, де поряд з його прізвищем була дана коротка анотація «в даний час в армії». Після зникнення Темпа нового сверх-бурмістра не призначали, а за підписами на документах можна припустити, що магістратом на той час керували важливі люди.
У зв’язку з тим, що 1 січня 1940 року в Сопоті набрав чинності німецький муніципальний закон, 31 січня 1940 року відбулося останнє засідання міської ради, на якому її було розпущено 31 грудня 1939 року. Було скликано нову Раду згідно з чинним німецьким правопорядком.
Нова міська адміністрація складалась з відділів, які далі поділялися на підвідділи. Сфера його дії була досить широкою - крім існуючих відділів, створювалися додаткові відділи міліції, пожежної та протиповітряної охорони, управління курорту та пляжів.
Управі також підпорядковувалась міська бійня та роздача пайкових карток. Також розглядалися такі питання, як нагляд за прибиранням підвалів, сараїв та господарських дільниць у місті. З розмахом війни трудова дисципліна в ратуші послабилась, тому 25 березня 1943 року опубліковано інформатор, у якому наголошувалося, що чиновники повинні вчасно приступати до роботи.
Встановлено, що в літній період з 1 травня по 30 вересня управа працюватиме з понеділка по п’ятницю з 7:00 до 16:30 години, а в суботу – з 7:00 до 13:00. В інші місяці з понеділка по п’ятницю з 7:30 до 17:00 і в суботу з 7:30 до 13:30. Окрім суботи, у всі інші дні праці чиновники мали право на півгодинну обідню перерву.
У зв’язку з наближенням фронту та початком бомбардування Ґданська, наприкінці 1943 року в ратуші було введено чергування з пожежогасіння. Були створені групи з трьох осіб, до яких долучилися члени сім’ї доглядача Йоханеса Каршніцка. Ці бригади чергували в будівлі ратуші у будні дні з 21.00 до 7.00, а у святкові дні та неділі час чергування подовжувався до 8.00. Згодом, окрім чоловічих бригад, для пожежної охорони почали готувати й жіночі.
Попри звістку про наближення до міста Червоної Армії постановлено продовжувати працю управи в попередньому режимі, щоб не провокувати у мешканців паніки.
В результаті німецька адміністрація діяла в Сопоті до самого кінця гітлерівського панування.
У лютому 1945 року введено додаткове нічне чергування посадовців. До 22.00 після нормального дня праці чергував один вищий посадовець та два функціональні працівники. До 25 лютого проводили реєстрацію про перебуваючих на території міста.
23 березня було звільнено Сопот. Закінчився німецький період міста. Звільнивши місто, радянські війська просунулися далі за відступаючими німецькими військами в бік Оливи. У прифронтовій зоні без уваги залишився Сопот. Очевидно, зважаючи на ситуацію, німецька адміністративна машина намагалася силою інерції продовжити свій офіс у ратуші. Чи то було правдою, сьогодні важко визначити. Підтвердження цього факту в офіційних документах немає, а інформація про те, що хтось там колись бачив німецькі документи, видані 25 березня 1945 року, не може підтвердити вищезазначене.
Період безвладдя в Сопоті був коротким. Вже 30 березня 1945 року до Сопоту прибула оперативна група з 16 чоловік для взяття влади в місті. Цю групу очолив Казімеж Банась-Бурвіна. 21 квітня 1945 року після передачі міста росіянами польській стороні, відбулася нарада представників демократично-самостійницьких організацій і об’єднань, як визначено, під час якої було обрано міську народну раду та президента міста. Ним став Генрик Міхнєвич. 28 березня 1945 року визнається відліковою датою початку повноважень так званого Президента міста. Сьогодні важко визначити, що стало причиною повстання такої посади.
Це зібрання відбулася не в ратуші, а в приміщенні за адресою Алея Неподлеглості 764. З 14 квітня 1945 р. ратушу в якості місця знаходження Воєводської адміністрації прийняв новообраний 30 березня 1945 р. воєвода Ґданський, інж. М. Олендзький.
На тлі цього рішення як цікавий факт можна згадати наступну події. В оголошенні про заснування Ґданського воєводства воєвода, повідомляючи про місце розташування воєводської адміністрації, зазначав «приступаючи на посаду, повідомляю широкому населенню воєводства, що місцем знаходження воєводської адміністрації вибираю Ґданськ-Сопот, колишню будівлю ратуші на вул. Вулиця Ратушовій» Ґданськ-Сопот 14 квітня 1945 р.
Як бачимо, тенденції з приєднання Сопоту, так як і Оливи, до Ґданська, не були лише вимислом деяких пізніших комуністичних команд. Цікавим фрагментом є назва вулиці – вулиця Ратушова, поза цим документом вона жодного разу офіційно не згадується.
Колишню вулицю Шульцтрассе, згодом Макензеналле, після визволення змінили на вулицю Тадеуша Костюшкі, яка зберігає цю назву до сьогодні.
Сопотська ратуша функціонувала як воєводське управління до кінця 1946 року. Потім адміністрацію перенесли до Ґданська. У той час Сопотська мерія містилася в будинку № 35 на вулиці Собєського.
Новообраний президент пропрацював на цій посаді до 27 грудня 1945 року. 1 січня Антоні Турек став новим президентом Сопота. На цій посаді він перебував зовсім недовго, лише до 31 серпня 1946 року. Його звільнили за власним бажанням. Він не хотів брати участь в акції усунення незручних для нової влади поляків. Він не хотів, щоб його підпис стояв під постановами про депортацію, до чого його намагалися змусити тодішні сопотські політичні активісти та нова влада. За короткий термін перебування на посаді він домігся згоди радянської влади на перенесення цвинтаря радянських воїнів, загиблих у боях за Сопот, від міської ратуші на Олімпійську гірку. Після визволення тодішня радянська влада з Ґданської комендатури поховала своїх воїнів, які полягли в боях за Сопот, перед ратушею. Це мало бути перехідне кладовище. Потім поміщений там солдатський прах мали перенести на інше домовлене постійне місце.
Проте досить швидко радянська сторона почала встановлювати на могилах гранітні та базальтові надгробки. Виявилося, що влада прийняла одностороннє рішення, що цвинтар буде в центрі міста навпроти ратуші і на інше місце вони не погодяться.
Переговори, які вів з ними Антоні Турек, і його пропозиція перенести кладовище на обрану ним Олімпійську гірку, звідки кладовище було б краще видно, також і з моря, заспокоїли росіян. Вони погодилися. Прах загиблих воїнів перенесено до вищезазначеного місця.
Після відставки Антонія Турека 1 вересня 1946 р. президентом міста став Леонард Вежбіцький.
Наскільки це було можливо, він сприяв відбудові давньої курортної функції Сопоту. На жаль, місцева політична влада не сприйняла такий напрямок розвитку міста і 23 березня 1948 року усунула його з посади. Подальша його доля невідома. Новим мером міста став Ян Капуста.
Він намагався проводити попередню політику, але цього разу вона була більш примиренською. Однак наприкінці 1949 року навіть такій політиці не було місця. Комунізм почав свій тріумф.
4 листопада 1949 року Яна Капусту було звільнено з посади президента. З 4 листопада по 27 січня 1950 року посада президента була вакантною. 27 січня 1950 р. на цю посаду було призначено колишнього другого секретаря ПЗПР КМ у Сопоті Альфреда Мюллера. Після того, як у березні 1950 року центральна влада скасувала посади міських президентів, посаду президента було скасовано, а замість нього створено посаду голови Муніципальної національної ради. Альфред Мюллер обіймав посаду голови до 31 грудня 1951 року. Посада голови Муніципальної національної ради тепер була лише адміністративною посадою в централізованій системі влади. Призначені голови вже не мали практично самостійної виконавчої влади. Вони виконували накази з вищих рівнів. До 1990 року в Сопотській ратуші ними були по черзі:
28 січня 1952 – 31 вересня 1954 – Ієронім Козел
10 листопада 1954 – 31 січня 1958 – Роман Кошнік
14 лютого 1958 – 12 червня 1958 – Станіслав Подрашко
12 червня 1965 – 30 квітня 1969 – Зенон Банцер
26 березня 1969 – 20 листорада 1978 – Болеслав Робаковський
У 1978 році знову повернули посаду Президента міста. Проте змінити сферу діяльності не вдалося. Створена посада президента продовжувала залишатися залежною ланкою централізованої системи влади. Наприкінці терміну повноважень посаду було змінено під час керування Болеслава Робаковського – наступними призначеними президентами були:
21 листопада 1978 – 22 жовтня 1981 – Лех Святковський
22 грудня 1981 – 15 травня 1984 – Цезарій Домбровський
21 травня 1984 – 8 червня 1990 – Андрій Плона.
Андрій Плона бува останнім призначеним Президентом. За вказаний період часу назва «ратуша» зникла зі словника мешканців. Офіційна назва ратуші була «Президія міської народної ради в Сопоті», у розмовній мові вживалася назва «президія». Протягом вищезгаданого періоду не проводилося жодних капітальних ремонтів, окрім поточних, таких як освіження кольорів, перефарбування стін чи адаптаційні ремонти в результаті нової мети експлуатації, наприклад, у сьогоднішніх приміщеннях архіву була їдальня для персоналу, що видавала обіди на, так звані, ваучери. Під час цих ремонтів на верхніх поверхах демонтували двері, що відокремлювали крила ратуші від основного корпусу.
Ззовні ратуша майже не змінилася. Лише втратила герб, який раніше знаходився на годинниковій вежі, а годинник, що якийсь час був зламаний, втратив свої козирки над циферблатами.
До 1990-х років на ратуші на висоті першого поверху була встановлена чавунна дошка, яка свідчила про перебування польських комуністів у довоєнному Сопоті. Правда, це були комуністи з КПП, ліквідованої Сталіним. Зміст пам’ятної дошки був наступним «До 40-річчя заснування КПП на відзначення ІІІ конференції польських комуністичних партій, яка відбулася в квітні 1922 року у Сопоті». У річницю революції на початку під дошкою покладали квіти.
Якщо ремонт у ратуші був мінімальним, то площу перед нею кілька разів істотно модернізували. Після усунення кладовища його замінили галявиною, оточеною невисоким живоплотом. Потім на деяких його частинах зробили прямокутні земляні грядки, куди навесні висаджували фіалки, а потім замінювали їх літніми квітами.
У 1960-х роках від такої форми галявини відмовилися і її перетворили на міні-парк, план якого зберігся донині, за винятком того, що сьогодні тут стоять інші стилізовані під ретро лавки.
Центральним місцем цього міні-парку став фонтан із басейном, викладеним плиткою всередині та гранітними валунами зовні. Північно-західний кут басейну мав прямокутний цоколь, поставлений під кутом, на якому була встановлена чавунна скульптура сидячого синього собаки з червоною трояндою в пащі. Ця скульптура відсилала до одного з романів Станіслави Флешерової-Мускат. Після короткого періоду використання фонтан був закритий через поломку. Збудовано лише басейн, прикрашений почергово водними рослинами. Взимку воду з басейну спускали. Сопотські вандали вирвали та вкрали троянду, а потім те саме зробили з головою собаки. Залишки скульптури прибрали. Оскільки басейн постійно засмічувався, його закрили і накрили, перетворивши на клумбу. У попередні десятиліття влітку на ній встановлювали велику пальму.
Змінилося й оточення ратуші. Із західного боку на місці знесеного житлового будинку збудовано нове крило школи. З південної сторони вже не було резиденції фон Гербстів.
У 1983 році міська влада та костел уклали угоду та обміняли ділянку під будівництво костелу ім. св.Бернарда у Верхньому Сопоті, за рахунок чого місто отримало половину парафіяльного подвір’я. Віддану частину подвір’я перетворили на площу, яка є центральним місцем національної пам’яті Сопота.
22 березня 1985 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника мучеництва польських мешканців Сопота. 1 вересня 2002 року площа отримала свою назву. Покровителем цього місця був святий отець Владислав Шиманський. Тож із цього часу сопотська ратуша межує з півночі з площею священника Владислава Шиманського. Будівля сторого флігеля Фьюсона служила житловим будинком до початку 1970-х років.
Одними з останніх людей, які тут жили, були члени родини Менчинських. Серед раніше збережених прізвищ довоєнних мешканців з 1912 р. Фред Барка та Юліус Рінд, поліцейський у 1939-1945 роках (?), доглядач Каршнік Йохан.
Після відселення останніх мешканців мерія пристосувала будівлю під адміністративні потреби. Сьогодні в ньому розміщено санітарно-епідеміологічну службу.
Після падіння комунізму 8 червня 1990 року управління ратушею знову взяв на себе президент, призначений вільно обраною міською радою. Цим президентом був Генрик Ледуховський. На цій посаді він перебував до 23 квітня 1992 року.
23 квітня 1992 року міська рада обрала нового президента Яна Козловського, який пропрацював на цій посаді до 21 січня 1998 року. У зв’язку з призначенням заступником директора Польського комітету фізичної культури і туризму він склав повноваження Президента міста.
22 січня 1998 року міська рада передала функції президента тодішньому віце-президенту пану Яцеку Карновському. На межі 1994/1995 років було змінено систему опалення ратуші. Замість існуючих коксових котлів встановлено газові котли на природному газі, що подається від міської установки. Також у ці роки у зв’язку з незадовільним технічним станом було замінено головні вхідні двері.
Нові двері це реконструкція старих. У 1998 році першу частину старої скарбниці було перебудовано під службові приміщення. Це передбачало встановлення двох додаткових вікон у центральній частині східного фасаду. Нові вікна мають форму, що нагадує існуючі. У середині 1990-х років робилися спроби розширити службову частину ратуші шляхом пристосування горища. У червні 1998 року, на основі попередніх обмірів та експертного висновку щодо перекрить ратуші, команда проектного бюро PRO-ARTE у Сопоті у складі архітектора та керівника д-ра інж. арх. В.Купщ, конструткора м.інж. Л. Матусевич, монтажника м. ін. Г. Смужинського та електрика м.інж. Я. Іванського підготували концептуальний проект такого пристосування.
Незважаючи на те, що в проекті був прийнятий найдешевший варіант, витрати все одно були високими, що змусило відкласти реконструкцію на невизначений термін. Найдорожчим завданням було зняття варстви ізоляції з міжбалкового простору перекриття другого поверху. Шар цього баласту становить 157 м гравію, який являє собою суміш піску, гравію та шлаку, загальною вагою 220 тонн. Для його усунення необхідно зняти черепицю та лату з даху, демонтувати дошки підлоги з опорами, трубопровід та електропроводку на горищі.
В 1999 році за ратушею організовно паркінг для автомобілів, що значно вирішило проблему паркування змоторизованих клієнтів управи.
Також в 1999 року було відновлено фасад будинку.
В жовтні 2002 року відбулися перші в історії ратуші вибори, в яких Президента міста обирали безпосередньо мешканці міста. У свідомо визначений спосіб вони обрали Президентом Сопота пана Яцека Карновського. Для Сопоту почався новий етап в його існуванні.
Магістр інжинерії Єжи Чіслак
Czyste powietrze
Unia Europejska
Fundusze Krajowe
FOR VISITORS